Книга відгуків

Університет «Україна» подарував мені віру в себе, віру в життя
(есе)

ПЕТРОВ Олександр, 
студент 4 курсу денної форми навчання
спеціальності «Правознавство», 

місто Горлівка, Донецька область

Після закінчення школи переді мною постала проблема вибору вищого навчального закладу. Коли я дізнався про Університет «Україна», не було жодних сумнівів щодо мого вступу. Вибір мені дався досить легко, тому що цей вищий навчальний заклад справді унікальний. У ньому створено умови для навчання студентів із особливими потребами, для розвитку їхньої культури та духовних якостей, самореалізації та саморозвитку. І ось тепер, навчаючись на п’ятому курсі спеціальності «Правознавство» у Горлівському регіональному інституті Університету «Україна», я з упевненістю скажу: «Я щасливий!»

Так у моєму житті відбувся переломний момент – так звана «Курська дуга». Кардинальні зміни почалися тоді, коли я пов’язав свою долю з Університетом «Україна».

За ці п’ять років я пройшов шлях від маленького невпевненого в собі хлопчика з величезною кількістю комплексів до дорослої людини, яка впевнено крокує по своєму життєвому шляху. Людини, яка має організаторські та лідерські якості. Людини, наповненої любов’ю до життя.

Мені як особі з обмеженими можливостями було дуже тяжко знайти своє місце в спільноті своїх однолітків, бути комусь потрібним та взагалі відчувати себе повноцінною людиною. Зараз, завдяки рідному Університетові, я позбувся всіх тих комплексів, які стримували мої можливості. Цей заклад відкрив мені очі на яскраве, щасливе та велике майбутнє.

Горлівський регіональний інститут (ГРІ) Університету «Україна» робить усе можливе й неможливе для того, щоб допомогти всім своїм студентам із інвалідністю адаптуватися в суспільстві, жити повноцінним життям. Навіть іноземні фахівці з питань інклюзивного навчання були в захваті від побаченого ними супроводу навчання, а також – від умов для цього навчання, організації дозвілля та відпочинку. Особливо їх здивувала активність наших студентів із інвалідністю, їхня участь у суспільно-корисній діяльності.

Найвагоміший внесок у формування моєї особистості здійснив Комітет організації студентського самоврядування (КОСС) ГРІ. Моє знайомство з КОСС розпочалося з першого курсу, у 2008 році. Тоді мене запросили на Раду лідерів студентського самоврядування, де проходила посвята новачків в активісти самоврядування – справжню еліту інституту. Уже тоді я зрозумів, що вірно обрав свій шлях, але все ж таки не вистачало впевненості у собі. Робити перші кроки мені допомагали більш досвідчені члени КОСС, зараз уже випускники Горлівського регіонального інституту. Для мене вони були справжнім взірцем. Трохи згодом я пізнав велич міського фестивалю для молоді з особливими потребами «Сяйво надій». На цьому заході справді завжди панує та квітне щирість і життя. Великою несподіванкою була подорож до столиці України, міста-героя Києва на фінал Всеукраїнського фестивалю «Сяйво надій». Відтоді я зрозумів, що хочу брати участь у всіх заходах Університету «Україна». Здійснюючи своє велике бажання, мені вдалося звільнитися від комплексів, розвинути організаційні та лідерські якості, стати справжнім лідером КОСС.

Зараз я обіймаю посаду голови Осередку Всеукраїнської громадської організації студентів-інвалідів «Гаудеамус» у Донецькій області, а також є членом Комітету організації студентського самоврядування на посаді керівника культурно-масового відділу.

КОСС разом із «Гаудеамусом» проводить багато заходів для студентів із обмеженими можливостями. Я вважаю, що завдяки цим заходам студенти з інвалідністю, насамперед, відчувають себе комфортно в товаристві інших студентів. По-друге, вони стають менш замкненими в собі. По-третє, у них розкривається та розвивається внутрішній потенціал, вони розквітають духовно.

Із власного досвіду я можу сказати, що завдяки заходам, які проводяться Комітетом організації студентського самоврядування та організацією «Гаудеамус», студенти з інвалідністю стають справжніми лідерами у своїх групах та в інституті в цілому. На моїх очах студенти – члени «Гаудеамусу» спочатку просто брали участь у заходах, але згодом деякі з них стали виявляти власну ініціативу та допомагати у проведенні свят. Потім почали самі організовувати заходи, спочатку в інституті, а зараз сягнули міського та обласного рівнів.

Я не можу не звернути увагу на те, що в цьому вищому навчальному закладі студенти з особливими потребами самі стають професійними волонтерами і допомагають іншим порадами, власним прикладом.

У моїй долі, в долі тих студентів-інвалідів, із якими я познайомився, працював та продовжую працювати, Університет відіграє дуже важливу та незамінну роль. У цьому закладі завжди панує атмосфера творчості, взаєморозуміння, дружби та любові. В Університеті «Україна» ми – студенти з особливими потребами – завжди можемо знайти дружнє плече та підтримку, відчути себе невід’ємною частиною суспільства, мати тверду життєву позицію і найголовніше – відчувати себе повноцінними, вірити у щасливе майбутнє.

Студенти Університету – як одна дружня сім’я – наголошують: «Ми – Україна, Україна – це Ми!».

І наостанок я хочу ще раз подякувати Університету «Україна» за те, що він подарував мені віру в себе, віру в життя, і побажати йому подальшого розвитку та процвітання.

 

Хочу, чтобы в моей жизни было
больше добрых и отзывчивых людей
(эссе)

МАРУШИНА Ірина,
студентка 3 курсу
спеціальності «Облік і аудит»

Каждый выпускник школы сталкивается с вопросом: «Куда пойти учиться?», − ответ на который ему предстоит дать самому. Ведь именно от Его решения будет зависеть Его дальнейшая судьба. Все, кто был или является студентом, с уверенностью могут сказать, что студенческие годы – самые веселые и незабываемые!

Пожалуй, пора представиться. Меня зовут Ирина, я студентка Горловского регионального института (ГРИ) Университета «Украина». Моя жизнь сложилась так, что я, прожив 17 лет в Крыму, переехала жить в город Горловка Донецкой области. Об этом городе я знала с детства, и поэтому, может это и звучит странно, мне хотелось здесь учиться и в дальнейшем жить. Когда я окончила школу, сразу же решила, что поступать буду в Горловкий институт. Тут, в Горловке, по совету родных, подала документы в ГРИ. Вскоре мне сообщили, что я зачислена, и, не дождавшись учебного процесса, начала принимать участие в жизни института. Мне нравилось узнавать людей, которые учатся и работают в институте, и тем самым заводить новые знакомства в этом городе.

Из-за того, что институт специализируется на обучении не только обычных студентов, но и студентов с ограниченными возможностями, его авторитет стремительно вырос в моих глазах.

В нашем вузе нет никаких ограничений, и поэтому Мы все равны. Это заметно не только в учебное время, но и во время различных мероприятий, которых у нас много. И что мне во всем этом нравится, так это то, что студенты с ограниченными возможностями не «стоят в стороне», а принимают активное участие во многих мероприятиях, будь-то конференция или спортивные соревнования, вокальный конкурс или благотворительная акция…

С того времени, как началась моя студенческая жизнь, я поняла, что будет нелегко. Но со временем мое мнение изменилось. Теперь я с уверенностью говорю, что три года обучения в Горловском региональном институте Университета «Украина» дались мне вполне легко. Хотя, признаю, порой было очень тяжело, но наши «мамы» и «папы» помогали преодолевать любые трудности, даже которые не были связаны с обучением.

И за время своей учебы я убедилась в том, что таких институтов, как наш, очень мало. Мало вузов, которые действительно серьёзно занимаются всесторонним развитием студентов. Хотя соглашусь с мыслью, что работа со студентами зависит, в первую очередь, от желания самих студентов.

На мой взгляд, Университет «Украина» отличается от других вузов добротой и отзывчивостью преподавательского состава, простотой всех, кто здесь учится. Именно этого я и хочу. Хочу, чтобы в моей жизни было больше людей таких же добрых и отзывчивых, потому что такие люди вносят положительные эмоции в эти серые будни, в которых наше общество ведет себя, как запрограммированная машина. Они поддерживают в нас надежду и помогают верить в счастливое будущее.

От лица многих я с уверенностью могу сказать, что мы, студенты, растем и развиваемся вместе с нашим институтом. Так же, как и его питомцы, институт меняется не только внешне, но и внутренне. Совершенствуются технологии обучения, появляются новые виды деятельности, изменяются отношения между преподавателем и студентом – они уже партнёры. Возникает доверие и понимание, укрепляется «мост» от студента к преподавателю и от преподавателя к студенту. Именно поэтому, взрослея, мы начинаем интересоваться мнением своего «наставника», и, уже осознанно, стараемся к нему прислушиваться.

Подводя итог, я смело могу сказать, что ГРИ Университета «Украина» – мой институт, институт, в котором я хочу получить высшее образование и который стал для меня практически домом, а преподаватели – родителями.

Я не жалею о том, что моя жизнь сложилась таким образом, что я поступила в Горловский региональный институт Университета «Украина», что стала частью этого великолепного вуза. И я благодарна своим преподавателям за их строгость и доброту, терпение и внимание, понимание и помощь.

 

Університет «Україна» відкрив мені шлях
до яскравого і щасливого майбутнього
(есе)

ПЕТРОВ Олександр,
студент 3 курсу
спеціальності «Правознавство»

Я – студент Горлівського регіонального інституту Університету Україна, навчаюся на четвертому курсі спеціальності «Правознавство». Вибір даного вищого навчального закладу мені дався досить легко, тому що в ньому є всі умови для навчання студентів із особливими потребами. У своєму інституті я обіймаю посаду голови обласного осередку Всеукраїнської громадської організації студентів-інвалідів «Гаудеамус», а також є членом Комітету організації студентського самоврядування.

Наш університет у моїй долі відіграє дуже велику, важливу та значну роль. Мені як інваліду було дуже тяжко знайти своє місце у спільноті своїх однолітків, бути комусь потрібним та взагалі відчувати себе повноцінною людиною. Зараз, завдяки рідному інституту, у мене зникли всі ті комплекси, які стримували мої можливості. Цей заклад відкрив мені очі на яскраве, щасливе та велике майбутнє. І ось тепер, обіймаючи таку посаду та отримавши диплом молодшого спеціаліста, я чітко побачив свій життєвий шлях і дуже вдячний за це Університету «Україна».

Горлівський регіональний інститут робить усе можливе і неможливе для того, щоб допомогти всім своїм студентам із інвалідністю адаптуватися в суспільстві, жити повноцінним життям. В інституті проводиться дуже багато заходів різної спрямованості: колективних святкувань днів народження інвалідів, традиційних та професійних свят, соціальних, розвивальних та освітніх програм і акцій. Я вважаю, що завдяки цим заходам студенти, студенти з особливими потребами насамперед, почуваються комфортно в товаристві інших студентів. По-друге, вони стають менш замкненими в собі. По-третє, у них розкривається та розвивається внутрішній потенціал. Крім цього, вести такий активний спосіб життя дуже корисно, оскільки студенти з інвалідністю під час суспільно-корисної праці на практиці вчаться веденню документації, розвивають організаторські якості і багато іншого.

Із власного досвіду я можу сказати, що завдяки заходам, які проводяться Комітетом організації студентського самоврядування (КОСС) та організацією «Гаудеамус», студенти з інвалідністю стають справжніми лідерами у своїх групах та в інституті в цілому. На моїх очах студенти-члени «Гаудеамус» спочатку просто брали участь у заходах, але згодом деякі з них почали виявляти власну ініціативу та допомагати у проведенні свят. Трохи згодом вони почали самі організовувати заходи, спочатку в інституті, а зараз вони сягнули і міського рівня.

Дуже важливо, що в нашому інституті вистачає уваги для кожного студента, який її потребує. Це може виявлятися в самому простому, наприклад, у дружній пораді чи святкуванні дня народження.

Пам’ятаю день народження студента з інвалідністю, члена КОСС та «Гаудеамус» Олександра Клімова, коли в аудиторії панувала настільки життєрадісна атмосфера, що ми забули про всі свої проблеми. Ви тільки уявіть собі великий круглий стіл, за яким сидять твої друзі й товариші, які не байдужі до тебе, і всі хочуть тільки одного – привітати тебе з днем народження, зробити тебе щасливою людиною. Хіба це не прекрасно?!

Хочу ще пригадати день народження студентки-члена «Гаудеамус» Ганни Пономарьової. У той день мені здалося, що вона була найщасливішою людиною у світі. Вона мені казала, що потрапила немов у казку. Тоді утворилася атмосфера, наповнена любов’ю, дружбою, взаєморозумінням. Ми були як одна велика дружна студентська родина, і найважливіше, що ніхто не зважав на твої фізичні здібності.

Не можу не пригадати останню зустріч Нового року. Спочатку ми переодяглися в Діда Мороза та Снігуроньку і вітали всіх студентів із наступаючим Новим роком. Хтось подумає: як маленькі діти… Але ж усе одно кожна людина в душі залишається дитиною. Ось і ми вирішили нагадати студентам про казку, в яку вони вірили у своєму недалекому дитинстві. Потім члени «Гаудеамус» разом із КОСС організували новорічний карнавал, на якому було проілюстровано невеличку казочку. Ви навіть не уявляєте, скільки позитивних емоцій залишило те свято. Навіть зараз, коли збираємося разом, із задоволенням згадуємо всі проведені нами свята та заходи.

У моїй долі, в долі тих студентів-інвалідів, із якими я познайомився, працював та продовжую працювати, Університет «Україна» відіграє дуже важливу та незмінну роль. У цьому закладі завжди панує атмосфера творчості, взаєморозуміння, дружби та любові. В Університеті «Україна» ми – студенти з особливими потребами – завжди можемо знайти допомогу та підтримку, відчути себе часткою суспільства, обрати тверду життєву позицію і найголовніше – відчувати себе повноцінними та вірити у щасливе майбутнє.

Я хочу ще раз подякувати Університету «Україна» за те, що він подарував мені віру в себе, віру в життя, і побажати йому подальшого розвитку та процвітання.

 

Чим Університет «Україна» ліпший за інші
(передова стаття)

СЕРГЄЄНКО Дмитро, 
студент 3 курсу
спеціальності «Правознавство»

У нашому сьогоднішньому світі, світі майбутнього, що вже настало, цієї залізобетонної цивілізації з її статистикою, термоядерними бомбами і смугастою зубною пастою, важливу роль відіграє імідж. Він потрібний і є в «України», як і в будь-якого затребуваного та конкурентоспроможного закладу. Чи гарний, чи поганий – не беруся судити, адже я не фахівець з того самого «піару».

Однак, я – студент. Це означає – споживач, класичний представник цільової аудиторії й учасник величезної фокус-групи Університету. І саме в цій ролі я хочу проаналізувати, виділити його найбільш сильні сторони, те, чим він вигідно відрізняється від подібних освітніх закладів. Кажучи сухою мовою термінів, почутих біля погано прикритих дверей кафедри фінансів та кредиту: чим повинен бути вражений споживач-абітурієнт, виводячи свій підпис на контракті…

Безбар’єрність. Звичайно, в першу чергу це стосується людей із обмеженими можливостями. Неймовірно чудово, що існує ВНЗ, робота якого обумовлена цією доктриною! Це не тільки холодна зручність та пристосованість архітектури – це атмосфера. Аура, якщо завгодно.

Проте я б хотів звернути увагу на інше, на зворотний бік цього. Це не містика й не фантастика, що, чим більше ми зробимо доброго, тим більше світла й тепла нам повернеться. Можливо, це схоже на юнацький максималізм і заклик до порожнього альтруїзму. Однак, може і не серйозний, але все-таки життєвий досвід говорить, що цей закон, поряд із законом Мерфі, давно пора включити в підручники з фізики, класу, приблизно, сьомого.

Так ось, до чого я. Подібна атмосфера існує серед студентів, бо в інституті більшою мірою це – їхніх рук справа. Адже значний відсоток тих, хто ходить коридорами та з ким спілкується молодь із інвалідністю, – саме вони. Тому ці благосні відчуття стосуються всіх навколо.

Як кажуть: хто врятував кошеня з вогню – той прожив день не даремно. Завжди є зворотній зв’язок, адже девіз «Ми – «Україна», «Україна» – це ми» – не порожній звук. Університет є мікромоделлю суспільства, і через років два-три випускники створять це суспільство, в якому люди зуміють знаходити спільну мову, сповідатимуть терпимість, змінять уявлення про світ, його позитивні та негативні сторони та почнуть досягати успіхів взаємодією і вміннями, а не егоцентризмом і ходінням по трупах.

Далі – робота. Робота на результат. Ми – результативні, вкрай результативні, адже інакше – ніяк. Прагнення до реальних показників у житті, а не віртуальних, на паперы – наше кредо. Звести нанівець декларативність показників – мета нашої діяльності. За нашим Університетом та його територіально відокремленими підрозділами немає могутнього міністерства освіти, яке може опустити руку до великого бюджетного кошика та сплатити всі необхідні на організацію якісного освітнього процесу витрати. Це також корисний досвід, бо ми завдяки цьому навчилися мислити та бачити інакше, розраховувати тільки самі на себе, максимально використовувати власні інтелектуальні ресурси та здібності. Ще ми навчилися працювати без указівок та інструкцій згори, творчо та відповідально ставитися до дорученої справи, бо тепер добре розуміємо, як разом будувати новий світ, у якому всім буде добре жити.

Міська адміністрація, яка зі скрипом виділяє автобус для участі студентів із інвалідністю у заході або взагалі не знаходить на це коштів та часу, в першу чергу звертається до нас по допомогу в організації того самого заходу. І студентська колона нашого навчального закладу в костюмованих парадах – найяскравіша, й обличчя своїх інститутських товаришів я бачу частіше за інші у місцевих газетах та на сайтах, не дивлячись на те, що в місті є досить сильні державні ВНЗ. Тренування подібної самостійності та заповзятливості – найліпша школа для будь-кого, хоч співробітника, хоч студента.

Це ні з чим не зрівнянне відчуття цілісності та причетності кожного «малого українця» до великої України! Сенс у тому, що нас, «українців», багато. Ні, я не зустрічаю знайомих студентів у кожному провулку, я про глобальні речі. Єднання людей із усіх куточків нашої Батьківщини сприяє моєму патріотизму по відношенню до свого університету, схожого на величезний злагоджений механізм із вироблення професіоналів-багатоверстатників та добрих, корисних справ. Конференції, спартакіади, конкурси за сімсот кілометрів від дому вражають. Як і люди звідусіль. Адже приємно, беручи в руки підручник нашого видання, вдивляючись у карту на звороті книги, намагатися згадати, кого і звідки ти бачив на останніх «Козацьких шляхах» або «Сяйві надій». Круто привітати есемескою з Днем народження знайому з Кіровограда, побажати удачі на сесії кому-небудь із Хмельницького, чи особисто поцікавитися погодою в Миколаєві… Відчуваєш себе справді громадянином, українцем, який любить свою країну, бо особисто знає її народ.

Разом досить райдужно. Природно, що це – не єдині наші плюси та параметри, за якими цей ВНЗ давно випередив конкурентів, але серцю якось ближче саме ці. Так давайте ж ставати патріотами великої України, починаючи з малої!

Адже ми – Україна, Україна – це ми!

 

Великий малий патріотизм – запорука гармонії буття
(передова стаття)

СЕРГЄЄНКО Дмитро, 
студент 3 курсу денної форми навчання
спеціальності «Правознавство»,
 
місто Артемівськ, Донецька область

З кожним днем ми все частіше й частіше чуємо навколо слово «патріотизм». Усюдисущі політики через кожне слово наголошують на ньому в своїх помпезних виступах, поважні офіцери посипають ним плаци, заповнені новобранцями, а по телевізору вбрані у вишиванки бармени, також наголошуючи на ньому, закликають пити вітчизняне. Та що це за патріотизм такий, і яким він є насправді? З’ясуємо.

Спочатку схитрую – вимкну фантазію і пам’ять та порину в Інтернет. Соціальна мережа, декілька друзів на зв’язку. Влаштую бліцопитування. Питання одне: «Що таке патріотизм? Коротенько, буквально декілька слів». Відправлено. Чомусь хвилини три тиша, потім величезна лавина літер, образів, пояснень. Дивно, майже ніхто не вклався хоча б в одне речення. Усі пояснення розмашисті, розгорнуті, повні прикладів, але все укладається в одне: любов до країни (в розумінні держави) та її культури. Про щось схоже говорить і Вікіпедія.

Знову питання – а куди поділася Батьківщина? Коли так сталося та куди зникла любов до самої землі, місця, де народився та виріс? Та ЗМІ чомусь культивують почуття до держави, організації, а не до чогось більш сокровенного.

З цього приводу у мене народилася така інтерпретація поняття патріотизму. Всі ми чули вислів «Мала Батьківщина», тим паче він кожному з нас зрозумілий. Так ось, тепер почуйте «малий патріотизм». Країна – велика, така, що не осягнеш поглядом, не збагнеш водночас. У ній кожному щось може не подобатися: елемент культури, історії, дійсності. Саме тому, на мою думку, багато людей викреслили себе з лав патріотів. Ніхто не викреслює так Малу Батьківщину – свій край із його луками, лісами та річками, які обійшов пішки не один раз. Своє місто, що вулицями, парками та ліхтарями вивільняє зграї спогадів. Двір, у якому вперше збив коліно, зробив коло на велосипеді або декілька годин не злазив із друзями з улюбленого дерева. Навіть свій ВНЗ, із яким, судячи зі слів тих, хто вийшов із категорії «студентство», пов’язані кращі роки.

Таку любов не підробиш, не заміниш на пивну та лакейську, як роблять деякі футбольні фанати, що до хрипоти вигукують гімни улюбленій країні та містам, а після матчу – лавиною проходять вулицями, перевертаючи баки і розбиваючи вітрини магазинів, забувши про повагу до культури та суспільства.

У мене є найпростіший конкретний приклад – Горлівський регіональний інститут університету «Україна» та його Асоціація випускників. Я сам навчаюся четвертий рік, та побачив уже три покоління колишніх студентів, серед яких є неабиякі патріоти свого ВНЗ. Причому ці приклади скрізь. Молоді магістри з обліку і аудиту, які залишилися працювати в інституті, відмовившись від набагато перспективніших пропозицій. Залишились у тому закладі, який люблять і поважають. Дехто поспіхом мчить з роботи на інститутський захід, навіть не заходячи додому. Причому, щоб не просто подивитися, а взяти найактивнішу участь. Хтось міняється зміною з напарником, щоб поїхати в чергову поїздку зі старими та новими товаришами. Сила-силенна таких випадків.

А причина одна – малий патріотизм! Любов до свого середовища, до оточення, яке стало братством, до того, що ти створив власними руками разом із небайдужими та відкритими людьми. Мала Батьківщина, колиска особистості, зроблена не як для себе, а саме для себе. Ось це і є справжнє, не затьмарене нічим почуття, яке зближує та надихає.

Мабуть, саме це є запорукою того добра, що нам потрібно. Основою єднання. Умовою того, що випускники самі організовуються в асоціацію, без вказівок зовні. Чи того, що хтось, промазавши недопалком повз урну, все ж підніме його та донесе до цієї ж урни. Фундаментом зародження поваги та позитивного відношення до оточення. Бо, як відомо, велике починається з малого. І все це дуже і дуже важливо, бо такі почуття просто необхідні людині, щоб жити, а не існувати. Любов до великого починається з любові до малого.

Великий малий патріотизм – запорука гармонії буття.

 

Автопортрет
(замальовка)

ГРИГОР’ЄВ Євген, 
студент 2 курсу денної форми навчання
 
спеціальності «Правознавство»,
 
місто Дніпродзержинськ, Донецька область

В свободное от забот время я люблю совершать многочасовые прогулки по полям, которые простираются за чертой нашего города. Как правило, один я не гуляю. У меня есть товарищ, который составляет мне компанию. Или я беру с собой собаку. Но бывают моменты, когда и одному хочется пройтись.

Любовь к природе моего родного края, благодаря семейным воскресным прогулкам, мне привили родители. Зная эти окрестности с детства, я запомнил, где и что примерно растет, а также – где какие животные обитают. Лучше всего поля пахнут в июле после маленького дождя, когда из-за туч выходит солнце, и испарения поднимают в воздух невероятное количество ароматов. И когда долго находишься в таких ароматных участках поля, тогда понимаешь, что означают слова «от запахов кружится голова».

Осенью, когда трава и листья только начинают менять цвет, появляются грибы. И даже когда грибов нет, удовольствие от прогулки и поиска неуловимых шампиньонов невероятное.

Зимой в поле появляются развлечения. После обильного снегопада на склонах и буграх появляются сугробы. Когда заняться совсем нечем, в этих сугробах можно засыпать снегом собаку или лучшего друга. Потом, конечно, самому приходится нырять за ними в сугроб. Иногда хочется впасть в глубокое детство и покататься на льду. И тогда дорога одна – на ближайший пруд. Разгребая снег и очищая лед, погружаешься в подледный мир. Замерзшие во льду листья, кусочки горелой травы после выжигания поля… Иногда даже насекомые и рыбки попадаются. Невольно задумываешься о ледниковых периодах и жизни, которая была после них…

Во время таких прогулок я много размышляю – о жизни, о людях и мире вокруг меня, о своём месте в нём и предназначении. Такие одновременно простые и сложные истины и ценности, этапы духовного созревания и роста лежат на поверхности прямо здесь, вот в этих полях! Стоит только протянуть руку или уголком глаза уловить по травам или поверхности воды ритм самого времени – бесконечного, безудержного…

Я по своей натуре человек, тяжело привыкающий к переменам, мне также тяжело даются и новые социальные контакты и роли. После службы в армии род моих занятий почти не изменился, зато начался новый этап моей жизни – нужно было получать образование. Выбор учебного заведения – очень важный шаг после выбора профессии. На эту мысль меня натолкнула ситуация, сложившаяся после моего увольнения в запас. Я захотел поступить в юридическое высшее учебное заведение, но, пропустив внешнее независимое тестирование, остался без шансов. Однажды мне пришло письмо с приглашением в Горловский региональный институт Открытого международного университета развития человека «Украина». В этом учебном заведении я сдал внутреннее тестирование, по результатам которого мне посчастливилось стать частью большой и дружной семьи под названием «Университет «Украина».

Сначала хотел выбрать заочную форму обучения, так как переживал по поводу разницы в возрасте между мной и одногруппниками. Да и жизненный опыт настораживал различиями. Но в приемной комиссии меня убедили поступить на дневное отделение, сказав, что есть студенты первых курсов и постарше меня.

Университет «Украина»! Здесь мне помогли реабилитироваться после армии, найти новых друзей, знакомых. Раскрыть в себе новые таланты и способности.

Как человек впечатлительный, я сначала оценивающе наблюдал за происходящим во внеучебное время. Но с каждым новым ярким впечатлением, новой позитивной эмоцией моих сокурсников мне всё больше хотелось прочувствовать, ощутить, пережить это самому, а спустя ещё полгода, вместе с ними. Когда делаешь вместе с единомышленниками что-то доброе, бескорыстное, вечное, стираются все грани – возраст, опыт прошлых лет, опасения вновь пройти по дороге разочарований. И чувствуешь себя частью какого-то большого, значимого, живого и очень доброго организма. Ты уже не один. Твои мысли и идеи рассматриваются уже как коллективный разум, потому что рядом с десяток согласных с тобой, готовых поделиться, посоветовать, помочь…

Знание природы помогало мне в армии и помогает в Университете на выездных мероприятиях. Здесь я чувствую себя в естественной среде, с которой нахожусь в полной гармонии. И особо радуюсь, что вот тут-то я и могу с пользой применить мой личный чувственный опыт, поделиться им, передать его алчущим новых знаний о природе вещей молодым людям. Но всё взаимосвязано – они помогают мне социально адаптироваться, преодолеть время и возраст.

Вот такой набросок автопортрета получился… Буду рад, если моё повествование поможет кому-то понять, как, выбирая правильный путь, выбрать и способ для самопознания и самосовершенствования.